Знов не­діль­но­го ве­чо­ра я бу­ду дзво­ни­ти їй. Во­на - сес­тра мо­єї ма­ми Ка­те­ри­на, яка са­мот­ньо до­лає оке­ан жит­тя в свої 84. А я в ньо­му - один з не ба­га­тьох ма­яч­ків, які пов'язу­ють її з ми­ну­лим і те­пе­ріш­нім. Нас роз­ді­ля­ють ти­ся­чі кі­ло­мет­рів і єд­нає то­нень­ка ни­точ­ка з ве­ли­ко­го клуб­ка ро­дин­них спо­га­дів. Іно­ді він на­че вис­ли­зає з рук, роз­кру­чу­єть­ся, і то­ді дум­ки по­вер­та­ють­ся на­зад, до ті­єї точ­ки, з якої все мог­ло склас­ти­ся ін­шим чи­ном, як­би не ВІЙ­НА...

Згад­ки про вій­ну за­кар­бу­ва­лись в кни­зі мо­єї пам'яті роз­по­ві­дя­ми близь­ких. Від кож­но­го за­ли­ши­лось на­йяс­кра­ві­ше.

Від ді­ду­ся - як в Пер­шу Сві­то­ву був по­ра­не­ний в го­ло­ву, а у Ве­ли­ку Віт­чиз­ня­ну доб­ро­воль­цем пі­шов на фронт. До­ля бу­ла ми­ло­сер­дна до ньо­го ті­єї страш­ної но­чі, ко­ли з руч­ним мі­но­ме­том над го­ло­вою під свист куль до­ве­лось пе­реп­ли­ва­ти Пів­ден­ний Буг.
Від ма­ми - згад­ка про те, як її мо­лод­ший брат знай­шов ло­шат­ко, під­го­ду­вав йо­го, і во­ни на са­мо­роб­но­му во­зи­ку доп­рав­ля­ли сна­ря­ди опол­чен­цям в ліс.
Та­то до­дав до ті­єї кни­ги жах­ли­ву ілюс­тра­цію - кар­ти­ну роз­бом­бле­но­го еше­ло­ну, в яко­му він їхав.
А ма­ми­на сес­тра, ос­тан­ня з на­шої ро­ди­ни, хто ба­чив вій­ну, іно­ді й за­раз з бе­ре­гів Дніп­ра по­дум­ки по­вер­та­єть­ся в да­ле­ку Авс­трію, де опи­ни­ла­ся під час вій­ни...
В лип­ні 1943-го ро­ку ні­мець­кі вій­ська ра­зом з ін­шою мо­лод­дю си­лою заб­ра­ли її, сім­над­ця­ти­річ­ну, до Ні­меч­чи­ни. Лю­дей при­вез­ли в авс­трій­ське міс­то Грац. З роз­по­діль­чо­го пун­кту біль­шу час­ти­ну бран­ців від­пра­ви­ли пра­цю­ва­ти на за­во­ди, а Ка­тю, її дво­ю­рід­ну сес­тру Ма­ню і ще де­кіль­кох дів­чат заб­рав бур­го­містр се­ли­ща Коль­дорф для ро­бо­ти по гос­по­дарс­тву.
Паз­ли не мо­їх спо­га­дів скла­да­ють­ся в кар­ти­ну, і я на­че ба­чу на­ля­ка­не тен­діт­не дів­ча в не­ба­га­тій чу­жій ха­ті, де жи­ве сім'я Ай­бель. Вже літ­ній бать­ко пе­че хліб для сво­єї ве­ли­кої ро­ди­ни. Йо­го до­сить мо­ло­да дру­жи­на Ка­ро­лі­на по­ра­єть­ся по гос­по­дарс­тву. І зов­сім не зай­ва їй до­по­мо­га стар­шої донь­ки Лін­нель і ос­тар­бай­тер­ки Ка­ті з Ук­ра­ї­ни. Бо є ще хво­рий син Лу­ї­зель, який куль­гає на но­гу, мен­ший Франц, що сприй­має при­віт­ну дів­чи­ну як чле­на ро­ди­ни і ду­же лю­бить си­ді­ти у неї на ко­лі­нах, і зов­сім ма­лень­ка Штеф­фель. Ка­тю тут не об­ра­жа­ють і на­віть ко­ли сім'я обі­дає, во­на їсть ра­зом з усі­ма зі спіль­ної мис­ки.
Ма­буть, і гос­по­да­рі, і по­ло­нян­ка від­чу­ва­ли се­бе за­руч­ни­ка­ми до­лі, то­му знай­шли спіль­ну мо­ву і прос­то на­ма­га­лись ви­жи­ти в час скрут­них вип­ро­бу­вань. І ос­тар­бай­те­ри, і міс­це­ві сіль­ські меш­кан­ці му­си­ли тяж­ко пра­цю­ва­ти, що­би го­ду­ва­ти ар­мію. А за­рі­за­ти влас­не по­ро­ся для сво­єї ро­ди­ни мож­на бу­ло ли­ше з доз­во­лу бур­го­міс­тра. І чо­мусь за цим доз­во­лом Ка­ро­лі­на по­си­ла­ла ук­ра­їн­ку, яка вив­чи­ла ні­мець­ку і умі­ла вмо­ви­ти чи­нов­ни­ка.
На те­ри­то­рії обій­стя жи­ли ще швець з сім'єю, в якій бу­ли син і донь­ка. По­руч - ро­дич ха­зя­ї­на з дво­ма донь­ка­ми. В них пра­цю­ва­ла Ду­ся з Ро­сії. Ка­ти­на дво­ю­рід­на сес­тра Ма­ня опи­ни­лась в су­сід­ньо­му се­ли­щі у ба­у­е­ра Фран­ца Дон­не­ра. Дів­ча­там доз­во­ля­ли хо­ди­ти од­на до од­ної в гос­ті.
Тра­вень 1945-го ра­зом з бу­ян­ням са­дів при­ніс звіс­тку про ПЕ­РЕ­МО­ГУ. На под­вір'я сім'ї Ай­бель во­на прий­шла ра­зом з ра­дян­ським офі­це­ром. За­пи­тав­ши, як Ка­ті жи­лось ці ро­ки, він ска­зав, що во­на мо­же по­вер­ну­тись на Бать­ків­щи­ну. Їй не бу­ло на що на­рі­ка­ти, і Ка­ро­лі­на, яка ду­же пе­рей­ма­ла­ся до­лею дів­чи­ни, зіб­ра­ла її в до­ро­гу, по­да­ру­ва­ла свій під­жа­чок і поп­ро­си­ла на­пи­са­ти лис­та...
Але зі зро­зу­мі­лих при­чин це ста­ло мож­ли­вим ли­ше че­рез 48 ро­ків, і зро­би­ти це до­ве­лось ме­ні. Я пи­са­ла у від­ді­лен­ня Чер­во­но­го Хрес­та, що Ко­роб­ко (Нєм­чен­ко) Ка­те­ри­на Пет­рів­на з Ук­ра­ї­ни, при­му­со­во нап­рав­ле­на під час вій­ни до Авс­трії, роз­шу­кує ро­ди­ну Ай­бель, яка про­жи­ва­ла в с. Коль­дорф бі­ля міс­та Грац, і хо­че уз­на­ти про по­даль­шу до­лю цих лю­дей:
Ай­бель Ка­ро­лі­на - в 1943-45 ро­ках - приб­лиз­но 40 ро­ків;
донь­ка - Ай­бель Лін­нель -
15-16 ро­ків,
син - Ай­бель Лу­ї­зель (куль­гав) -
12-13 ро­ків,
син - Ай­бель Франц - 9 ро­ків,
донь­ка - Ай­бель Штеф­фель - 6 ро­ків.
За­ліз­на за­ві­са тіль­ки-­но впа­ла, і нес­по­ді­ва­ний шанс пе­ре­да­ти лис­та нам по­да­ру­ва­ло хо­бі ко­ле­ги по ро­бо­ті - зав­зя­то­го ра­ді­о­а­ма­то­ра. Ра­ді­ох­ви­лі здо­ла­ли кор­до­ни і поз­на­йо­ми­ли ук­ра­їн­сько­го ін­же­не­ра з авс­трій­ським вій­сько­вим пе­рек­ла­да­чем. Че­рез де­я­кий час він у спра­вах при­їз­див до Ук­ра­ї­ни і за­ї­хав до ко­ле­ги. Йо­го і поп­ро­си­ли до­по­мог­ти в по­шу­ку.
Ми всі з не­тер­пін­ням че­ка­ли звіс­тки з да­ле­кої Авс­трії, і во­на прий­шла, але, на жаль, не та­ка, на яку спо­ді­ва­лись. Тьо­тя Ка­тя від ру­ки пе­ре­пи­са­ла лис­т-від­по­відь ні­мець­кою і прис­ла­ла нам пош­тою. Спів­ро­біт­ник Чер­во­но­го Хрес­та спо­ві­щав, що ні­ко­го не знай­де­но...
І знов пос­тає на сто­рін­ці кни­ги пам'яті той пер­ший по­во­єн­ний мі­сяць...
Ко­лиш­ніх бран­ців ве­зуть еше­ло­ном вже в зво­рот­ній бік. Ук­ра­ї­на, зу­пин­ка на вуз­ло­вій стан­ції і, О ДИ­ВО! - зна­йо­мий го­лос з на­ді­єю кли­че: «Ка­тьо! Ма­ньо!». Це щас­ли­ва ви­пад­ко­вість, а кри­чить моя май­бут­ня ма­ма. В сво­їх жит­тє­вих ман­драх во­на по­вин­на пе­ре­сі­да­ти тут на ін­ший по­їзд, але ба­чить еше­лон і ро­зу­міє, що з за­кор­до­ну. Її го­лос лу­нає в теп­лих су­тін­ках і зна­хо­дить зди­во­ва­ний від­гук: «Му­ся!». І во­на мі­няє свої пла­ни - їде ра­зом з дів­ча­та­ми до­до­му. А по­тім знов по­вер­та­єть­ся на ту стан­цію, бо зго­рьо­ва­ні ма­те­рі по­си­ла­ють її: «Ма­ру­ся! Ти щас­ли­ва! Їдь - мо­же і на­ших зус­трі­неш!». Ди­во ста­єть­ся вдру­ге - во­на зус­трі­чає дво­ю­рід­них сес­тер!
Дів­ча­та, дів­ча­та! Вій­на змі­ни­ла ва­ші до­лі, за­ли­шив­ши ба­га­тьох без па­ри... Ка­те­ри­на де­я­кий час жи­ла з сім'єю сес­три - дру­жи­ни вій­сько­во­го - в Се­ред­ній Азії, а по­тім по­вер­ну­лась до бать­ків, в се­ло на Пол­тав­щи­ні, пра­цю­ва­ла на фаб­ри­ці й на ве­ли­ко­му за­во­ді. Вий­шла за­між вже в зрі­ло­му ві­ці, але ді­тей не ма­ла і ра­но ов­до­ві­ла. Од­ні­єї не­щас­ли­вої дни­ни зла­ма­ла но­гу, ма­ла опе­ра­цію, муж­ньо все вит­ри­ма­ла, тіль­ки спи­ра­єть­ся те­пер на па­ли­цю.
По чер­зі від­хо­ди­ли близь­кі. З ра­до­щів за­ли­ши­ли­ся те­ле­фон­ні дзвін­ки, не­час­ті при­їз­ди да­ле­ких і не ду­же пле­мін­ни­ків, а де­ко­ли і їх на­щад­ків. А ще кві­ти і па­ра гря­до­чок бі­ля ха­тин­ки на два вхо­ди, де за сті­ною - та­ка ж ста­рень­ка «по­ло­вин­щи­ця», до якої хо­дить соц­пра­ців­ни­ця. Про­по­ну­ва­ли і Ка­те­ри­ні, але во­на від­мо­ви­лась на­віть від про­по­зи­ції пле­мін­ни­ка заб­ра­ти до се­бе: «До­по­ки мо­жу - не хо­чу ні­ко­го об­тя­жу­ва­ти...» І, ля­га­ю­чи спа­ти, кла­де під по­душ­ку об­ра­зо­чок Ма­те­рі Бо­жої, який я ко­лись при­вез­ла їй з По­ча­є­ва.
Во­на бу­ла ду­же близь­ка зі стар­шою сес­трою, мо­єю вже по­кій­ною ма­мою. Уяв­ляю, як би ра­ді­ла ма­ма, ко­ли б мог­ла зна­ти, що дру­жи­ну її вну­ка зва­ти Кат­ру­ся. І ма­буть є щось сим­во­ліч­не в то­му, що че­рез неї, вик­ла­да­ча ні­мець­кої мо­ви, знов прос­тяг­ла­ся ни­точ­ка в ми­ну­ле...
Кат­ру­ся їха­ла на на­у­ко­ву кон­фе­рен­цію в Чер­нів­ці й зап­ро­по­ну­ва­ла ме­ні склас­ти ком­па­нію. Чу­до­ве міс­то, чу­до­ві лю­ди. Над­зви­чай­но ці­ка­ва бу­дів­ля уні­вер­си­те­ту, в за­лі й ау­ди­то­рі­ях якої я ма­ла честь си­ді­ти на се­мі­на­рах, ані сло­ва не ро­зу­мі­ю­чи ні­мець­кою. По­зи­чив­ши у Сір­ка очі, нап­ро­си­ла­ся на куль­тур­ну прог­ра­му кон­фе­рен­ції і в по­до­ро­жі до Кам'янець-­По­діль­сько­го опи­ни­ла­ся в ма­ши­ні ра­зом з Кат­ру­сею і мо­ло­дим авс­трій­ським на­у­ков­цем, який жи­ве і пра­цює в міс­ті Грац. Роз­мо­ва до­ро­гою не мог­ла не тор­кну­ти­ся іс­то­рії мо­єї тьо­ті. І Ем­ме­ріх зап­ро­по­ну­вав спро­бу­ва­ти ще раз по­шу­ка­ти чле­нів ро­ди­ни Ай­бель. Ви­я­ви­лось, що в Авс­трії ство­ре­ний Інс­ти­тут На­ці­о­наль­ної Пам'яті і там пра­цює йо­го то­ва­риш, який зай­ма­єть­ся та­ки­ми спра­ва­ми.

Детаньніше читайте у третьому номері журналу "Дім і Сім'я" за 2010 рік.

http://dds.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=648&Itemid=30