 Повний місяць з'явився у тумані й за мить розтанув за гострими гілками дерев. Нудно... а Різдво майже на порозі. За вікнами будинків і будиночків теплим світлом зоріє атмосфера свята. От-от прийдуть гості, принесуть з собою вечерю, вся родина сяде за святковий стіл. З екранів телевізорів посміхаються улюблені актори, наспівуючи старі добрі пісні, а пухнаста зелена красуня, по-святковому вбрана, тихенько спостерігає за життєрадісною круговертю. Я стою на холоді, розтираючи замерзлі пальці й думаю, як же добре цим людям. Невже у мене не буде свята? Ох вже цей інститут... та ну її, цю перездачу. Врешті-решт, Різдво буває раз на рік, а перездача на кожній сесії.
- Алло, алло, Люсь, це я. Може прийдеш до мене? ... Так, так, добре. Коли будеш підходити, набери мене - я вийду тебе зустріти.
Я живу на Гористій. Якщо спуститися з Радянської і звернути біля магазину, якраз потрапляєш на цю вуличку. Вона відрізняється від усіх інших вуличок нашого міста, є у ній дещо особливе... і не одна я це помітила. «Лежить між двома світами», - визначила Люська. І вона має рацію. Ось ви стоїте на центральній вулиці міста: магазини, кав'ярні, підземні переходи, люди. Лише десять хвилин пішки вниз до монастиря - за рогом моя Гориста, і ви немов пірнаєте у дев'ятнадцяте століття. Приватні будиночки, тиша, привітні дерева намагаються привітатися до вас через паркан. Тут не хочеться поспішати. Навіть коли я спізнююся (а це буває часто), якась невідома сила змушує мене призупинитися. Так спокійно, і зовсім не хочеться йти до урбанізованого центру.
Будинок, в якому я живу, розташований в кінці вулиці. Ви одразу його помітите - він стоїть на розі двох вуличок, а за ним видніється монастир (може тому тут так спокійно?). Він, немов великий і мудрий старий дід, береже історію, не бажаючи ні з ким ділитися своїми секретами. Я винаймаю одну з чотирьох кімнат у старенької Аглаї Августівни. Вона, немов душа цього будинку, стіни якого просочені сирістю і запахом старості. Сьогодні вона пішла до своїх онуків і залишиться у них, це буває вкрай рідко і такого шансу «відірватися» не можна проґавити!
- Привітусики! - запищала Люська, зайшовши в кімнату. - Дивись-но, що я принесла.
В її руці була пляшка вина.
- Ти гадаєш, нам це під силу? - запитала я і одразу ж зрозуміла, що це питання в даній ситуації недоречне.
- «Напилася я пьяна, не доеду додому...»... яке дзеркало, ніколи не звертала увагу. - Перервавши наше дуетне виконання, Люська, примруживши очі, подивилася на старе трюмо. - Свічки є?
- А це ще для чого?
- Ну як же... Сьогодні ж Різдво. Давай поворожимо.
Я знайшла дві свічки і поставила їх перед дзеркалом. Люська, чиркнув сірником, піднесла вогонь до кожної і, як справжній спеціаліст, провела зі мною інструктаж: «Скажеш - «суджений-ряджений, прийди до мене вечеряти», а потім сиди і дивись у дзеркало. Через деякий час там з'явиться суджений, тоді треба сказати «Цур мене» і видіння щезне».
Я не пам'ятаю, скільки ми просиділи перед дзеркалом, мої очі втомилися і почали злипатися, коли у дзеркалі щось почало вимальовуватися. Чорна пляма рухалася прямо на нас. Я злякалася і повернулася до Люськи, але її поруч не було, вона зникла...
Я знову подивилася у дзеркало. Страх взяв моє тіло у полон і я не могла поворухнутися. Я відчувала кожен удар свого серця. Я хотіла сказати два заповітних слова, щоб зупинити те, що на мене насувалося, але не змогла вимовити жодного звуку. В моїх очах потемніло і я відчула, що хтось схопив мене за руку. Від страху я заплющила очі. Мені здалося, що я падаю в шахту ліфта зі скаженою швидкістю. За хвилину все зупинилося і завмерло. Я відчувала, що поруч зі мною є ще хтось, я відчувала кожною клітинкою свого тіла його подих, але боялася розплющити очі. Я зібрала всі сили і таки зробила це. Переді мною стояв білявий блакитноокий хлопчик років десяти-дванадцяти. Я дивилася на нього і мені здавалося, що я його звідкись знаю. За мить я згадала - це ж Інокентій! Сусідський хлопчина, мій друг, що загинув одинадцять років тому... розбився на машині разом зі своїм батьком.
- Ну нарешті, довго ж ти мене згадувала! А ти виросла нівроку, не очікував побачити таку красуню... Тільки я тепер не Інокентій. Моє ім'я - Вельзевул.
Я обернулася - навкруги було темно-темно. І раптом я побачила... Землю. Вона, наче немовля, була загорнута у ковдру м'якої блакиті. «Де ми?», - подумала я.
- На Місяці, - пролунала відповідь на моє питання, яке я не встигла вимовити вголос.
- Але звідки ти знаєш мої думки?
- О-о-о-о, це лише дещиця того, що я умію і знаю. Як ми тут опинилися? Ти ж саме про це зараз подумала, чи не так? Це просто - через дзеркало. Про астральний світ ти навряд чи щось знаєш, тому пояснювати нічого не буду - просто повір мені. Чому ти тут? Пам'ятаєш, як твоя покійна бабуся... до речі, не хочеш її побачити, можу влаштувати вам побачення? Та ти не лякайся, дурненька, я ж від щирого серця! Ну добре, забудемо про побачення з бабусею... так от, пам'ятаєш, як твоя бабуся читала нам про Маленького Принца? Ха, ти ще вірила, що такі добряки існують. А потім ми грали, і ти все мріяла на цей астероїд полетіти. А я був закоханий в тебе по самі вуха і тому, як останній кретин, бовкнув, що виросту і винайду такий апарат, який туди тебе довезе. Шкода мені тебе було, коли ти ревла щоразу, як дочитували казку. Можу тебе заспокоїти: живий твій Принц і здоровий, все панькається зі своєю трояндою. Але якщо хочеш змінити його долю, можеш написати продовження (ти ж, здається, на філологічному навчаєшся? - та не бійся, не виженуть тебе, я не дозволю, даю слово Князя Темряви). Так от, обіцянки треба виконувати! Щоправда, на Б-612 я тебе не доправлю - розумієш, це авторська вигадка, відстань до астероїду чималенька, та й часу в нас обмаль. Але Місяць не гірший - подивися! Ходімо, я звелів приготувати вечерю.
За місячним пагорбом стояв столик зі свічками, вкритий чорною атласною скатертиною. Він був сервірований білими перламутровими тарілками у формі мушель. Біля столу величезний чорний кіт вигравав щось запальне на скрипці. «Так, це Бегемот, - промовив Вельзевул, - я хотів вразити тебе і радий, що це мені вдалося». «Мяу, кришталева донна, чого ваша душа бажає?» - звернувся до мене Бегемот. Я трохи перелякано подивилася на Вельзевула. «Та не соромся ти так! Бачу, ти зовсім налякана, тож дозволь мені зробити вибір за нас обох. Отже, дві порції делісьєз із сиру, філе міньйон шателен для мене, а дамі - мідії у коньячному соусі (якщо мені не зраджує пам'ять, ти полюбляєш морепродукти), вино на твій смак - ви з Азазелло у цьому експерти». «Мяу, виконую, сер» - промовив Бегемот, схиляючись у поклоні.
Тієї ж хвилини на столі з'явилися наїдки і напої. «А тепер можеш забиратися, тебе покличуть», - наказав Вельзевул коту і той за мить розчинився у повітрі.
- Не будемо відволікатися. Бачу, ти хочеш знати своє майбутнє...
- Ні, в жодному разі, звідки ти взяв? - я відчула, як мене знову охопив липкий жах.
- Не перебивай мене! Ти ворожила, отже, хочеш зазирнути в майбутнє. Я би промовчав, але якщо вже так склалися обставини, мушу тебе попередити. Я відкрию тобі таїну, але щоб не порушити закони Всесвіту (майбутнє ніколи не сформовано до кінця, і ми можемо його змінити), я прошепочу її тобі на вушко. Коли ти вранці прокинешся від сну, ти нічого не пам'ятатимеш, але насправді цей секрет буде зберігатися у твоїй підсвідомості. І якщо буде потрібно, ти скористаєшся моєю таємною підказкою.
Інокентій-Вельзевул схилився до мого вуха і почав шепотіти. Те, що він сказав, страшенно мене вразило. По моєму хребту наче пробігла величезна електрична мурашка. Я не могла ворухнутися, вантаж отриманої інформації тримав моє тіло під контролем. В голові була лише одна думка: «Я не повинна цього забути, коли прокинусь».
- Ну от, здається, і все, час прощатися, - сказав Вельзевул. - Ти так само плакала на похоронах Інокентія...
- А ми колись ще побачимося? - запитала я.
- Так, і не один раз, - сухо відповів він і простягнув мені кулон з блакитного каменю всередині якого вигравав промінець білого світла. - Це місячний камінь, тобі на згадку.
Я прокинулася від страшенного гуркоту, зіскочила з ліжка і сонними очима намагалася розгледіти, що ж було причиною цього шуму. Це була Люська, яка безсовісно розбила банку з солоними огірками. Я знову лягла на ліжко, згорнулася калачиком, накрилася ковдрою, заплющила очі й почала згадувати свій сон. Місяць, вечеря з Інею, якого чомусь тепер звали Вельзевулом, потім... секрет! Щось дуже-дуже важливе, що я не мала права забути... утім, це лише сон. Однак який дивний сон...
- Ой болить моя голівонька, - співала-скиглила Люська.
- А мені такий сон наснився... ніби я на Місяці була.
- На Місяці? Ха, ти краще подумай, як ти фонетику завтра будеш здавати.
- Здам! Мені Князь Темряви пообіцяв.
- Що-що? А... ну якщо шам Княжь Темряви пообіцяв, то шкладеш, жвішно, - прошепелявила Люська, хрумкаючи солоним огірком. - Все, скінчився бал, свічки погасли, повертаємося у побут. Стій-но, а що це в тебе за кулончик? Я його ніколи раніше не бачила, який гарний блакитний камінчик...
Рік потому я збиралася їхати до Парижу. Це мала бути моя перша закордонна подорож, на яку я з величезним нетерпінням чекала. Туристичне агентство обіцяло чарівне свято Нового року в столиці краси й кохання. Я рахувала дні, години і хвилини до від'їзду, але несподіваний телефонний дзвінок з Києва змусив мене замислитися над тим, щоб відмінити подорож. Редактора модного столичного журналу зацікавили мої статті, оповідання і есе, тому вона попросила мене терміново приїхати, щоб обговорити можливу співпрацю. Того року Париж я так і не побачила, але уявіть собі мій стан, коли я дізналася, що автобус, на якому я мала їхати до Франції, розбився! Загинуло двадцять дві людини, шестеро було важко поранено. Якась невідома сила відвела від мене біду, «підкинувши» заманливу пропозицію. Чи не про це шепотів мені Вельзевул тієї Різдвяної ночі?
P.S. Не дивлячись на багатократні намагання деканату, з інституту мене так і не виключили - їм постійно щось заважало...
Вікторія Соловйова |
